Кажуть, що традиційних особливостей в японському гуморі як таких немає. Ну, як би в порівнянні з англійським гумором, який дуже специфічний або американським (типу як «Том і Джеррі»), але все ж національні особливості присутні і у них. Адже, японці взагалі дивні люди, якщо їх порівнювати з іншими націями, тому й в гуморі у них повинен був опинитися хоч якийсь свій колорит.

Анекдотів в Японії схожих на наші як таких немає, зате дуже багато каламбурів. Ось один з найбільш ілюстраційних:

«Сидять в японському кафе за барною стійкою дівчина і хлопець. П’ють каву. Він хоче познайомитися і питає: Скільки цукру їй додати до кави, а вона не розчула до кінця і подумала про вік і каже – мені 23. Ну, він і насипав їй 23 ложки цукру … »

Також , часто між собою японці можуть розповідати байки,  тобто довгі історії, над якими сміються практично тільки самі японці, тому що ці історії наповнені алегоріями з національних класичних творів, народних казок, переказів та іншого місцевого фольклора.

Ще один популярний жанр народного гумору – ДЯДЗЯРЕ – «гра слів» . В японській мові існує багато однакових за звучанням слів або граматичних конструкцій, що нагадують слова. Наприклад, дуже проста «дядзяре» – Ірука-ВА. Ірука –буквально означає «А чи є дельфін?». Важливо, щоб був присутній сенс, правильність конструкції, ну, і, обов’язково співзвучне поєднання слів. Проблема з грою слів, як і в будь-якій мові, в неможливості її адекватного перекладу. Ще один приклад, вибачте, що по-японськи: «ХАТАХАТА-ВА НАН ДЕС КА. ХАТАХАТА-ВА ХАТА НІ-МАЙ ». (Переклад: «Що таке хатахата? Хатахата – це два прапора»). Тут сіль в тому, що є риба під назвою «хатахата» і є слово «прапор», яке теж  читається «хата». Тому повторення складів «хата» два рази переведено в жарт, що це два прапора, а не назву риби. Для японців це смішно, принаймні серед тих, хто чув цей жарт.

В загальному і цілому, можна зробити висновок, що гумор, як і багато інших речей в Японії, суто специфічний і вимагає багато часу аби звикнути до нього.